«Як люди». Ну, або не дуже.

[082008_032017]

I never wanted
I never wanted to be born
Into this cruel world

Що ще робити в пафосному готелі перед довгим зворотнім шляхом? Піти хіба що до озера, накупувати гостинців. З «включеного» є більярд і сауна (з «не-включеного» теж), та мене це не цікавить. Але у мене є книжка. Та почитати не доводиться. До кімнати забігає С., і каже, що потрібна фото-фіксація «ловлі форелі». А, так, форель же. Вилов по рибинці на номер теж «включений». С. виглядає жваво, як рідко коли, бо знімками планує подражнити свого знайомого рибалку. Карпатська форель, це тобі не у міській калюжі серед порожніх пляшок брудні водорості тягати.

Сам С., що риболовлею ніколи не цікавився, аж знітився і назвав це «знущанням з самої ідеї», бо виглядає процес так:

На огородженому невеличкому майданчику, що гордо зветься «рибним двором», пластиковий басейн з проточною водою, у ньому, як на долоні, шмигають рибини. Похмурий співробітник видає вудку, на яку одразу ж кидається одна-дві нещасні істоти. Виловлена риба з рожевою лускою б’ється, виривається з рук, конвульсивно чіпляючись за життя, ще довго. У невеличкому сітчастому вольєрі поряд голосно гавкають зачинені собаки.
Враження, в біса, сильне.
Від тої «атракції», що позиціонується тут за розвагу, мені хочеться вже не просто накидатись, а ґрунтовно так піти в довгий чорний запій.



"Жиззнь бооооль!", - вони усім своїм виглядом говорять тобі, %username%

«Страх і ненависть на Воловецькому вокзалі».
На будівлі біля універмагу величезна радянська мозаїка у характерному стилі, але з відтінком місцевих особливостей. На ній зображено ЛЕП, ракету, лісовоз з фільму «Пункт призначення», баранця розміром з таксу біля ніг дівчини… Дідько, та це ж… «У него бензопила, он искоренитель зла…»(с)

За широкими вікнами магазину не видно нічого через густі джунглі задоволених життям кімнатних рослин. Звідти одурманююче пахне свіжим хлібом, ми купуємо запашних рогаликів і швидкорозчинну локшину (ні, не обійдеться без неї). Тітонька Надя, наливаючи каву у пластиковий стаканчик, розказує, що тут важко зараз триматися, роботи мало і місцеві, в основному, їздять на заробітки за кордон. Хоч є, куди. Питає, звідки ми. Коли кажемо «з Києва», додає: «Ну, ви там, піднімайте державу. На вас тепер надія». Без жодної претензії у голосі. Доброзичливо, трохи сумно. І з тихою надією.

На самому вокзалі брудні нахабні циганчата чіпляються з безперервним «дай». Трохи старші просять закурити і пропонують купити флешку.
В невеличкому кафе на сусідній вулиці, де можна перечекати пару годин, щоб не холодно і їх не було, самотньо сидить і палить(хоча палити офіційно заборонено) сумний підпитий дідусь. Потім він лягає на лавку спати. Видно, що не волоцюга і не п’яниця, просто дуже нещасна людина. Заходить декілька підлітків, років по 15 на вигляд, беруть старого, допомагають йому підвестися, виводять. «Ну як, ходімо додому? Час уже, еге!». «У нього ноги хворі, ходить погано. А як чарку махне, то ще гірше тоді», - пояснює хлопець за стійкою, теж десь ровесник тих, що заходили, - «кожного вечора тут сидить… Він не п’є багато, йому багато не треба…» Згодом підлітки повертаються, починають грати в дартс. Нормальні діти, як і ми колись, тільки ми в комп’ютерні клуби ходили. Це ж треба, думаю. Ще отак десь хтось і збирається щоб покидати дротики, а не сидять по норах кожен, втупившись у монітори за якимось черговим «онлайн». По телевізору йде якийсь музичний канал, тут теж досить холодно, чи то трясе просто від втоми і довгої напівтемряви. Скоріш би вже в поїзд, і дешевої швидкорозчинної локшини. Вона, принаймні, гаряча.





Палаюче небо над київським вокзалом. "По-справжньому закінчується все завжди тут."(с)У.