2015-09-28 00:25![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
082008_032017
082008_032017Що б там не казали про озеро Несамовите, та немає в Карпатах місця моторошнішого за озеро Бребенескул.
Анто вкотре не спалося. І з якого біса б – кілометрів 16 намотали по горах з важкими заплічниками, на кінець дня навіть не було сил на бажання сперечатися з братом, що повів їх ставати табором сюди, бо хотів «поближче до джерела, аби не бігати, як минулого разу, аж через три кичери по воду». «Ну, дійте собі, як знаєте», - роздратовано подумав Анто, йому одразу чимось не сподобався цей котел, та він промовчав, бо, врешті, яка різниця, де саме, -зараз від втоми хотілося лише впасти, і нічого вже не треба до ранку. На втому він списав і підвищену дратівливість, і отупляючий туман у думках, і якесь інстинктивне небажання говорити, щось робити, або якимось іншим чином оголошувати свою присутність. Впасти і не відсвічувати, і швидше б уже скінчився цей муторний вечір, в якому наче з певного моменту щось невловимо пішло не так.
Та сон не йшов, і не тому, що вітер оскаженіло хлябав стінами намета (йому доводилось спати і в набагато гірших умовах). Анто крутився, і все одно було незручно, саме тут і зараз якось особливо відчутно заважали дреди, до яких він ще не встиг, як слід, звикнути, дріб’язкові поверхневі думки виснажуюче перескакували одна на одну у запаленому калейдоскопі, не даючи сконцентруватись на жодній.
Анто шукав щось у сараї батьківського дому. Тут було, як завжди: хаотичні нагромадження давно непотрібних речей дезорієнтували, норовили змусити їх перебирати, і врешті, загубитися серед привидів минулого до повного забуття. Пахло пилом і пліснявою, і він не любив це місце. Та головне – дратуюче темно. Пляма слабкої сірої напівтемряви маячила з прочинених дверей, виділяючи в оточенні самі загальні грубі форми. Зовні було похмуре небо, схоже на ранні осінні сутінки, мляво квасив дощ, із тих, що, бува, як зарядить, то, здається, вже не скінчиться ніколи. Щось мимоходом смикнуло його за якийсь дитячий спогад, і Анто поліз діставати ту річ серед брудних вазонів, пакетів, надбитого посуду і ганчір’я, що раз за разом заважало дістатися потрібного, як раптом на столі за розсохлоюся прялкою в око кинувся незвичний предмет. Це було щось схоже на плоску тарілку, зроблену з половини скорлупи великого горіха, у ній декількалунок-заглибин ближче до краю, наче то мала бути палітра для фарб, але на ній були не фарби. Там лежало невелике димчасто-сіре перо, вигоріла чайна свічка-«таблетка», і змоклі купки якоїсь сірої кашиці. Набір був явно не звідси – батьки складають сюди те, що може колись згодитися у городі або гаражі, застарілі, але цілком функційні речі, а не сміття. Вони б не стали тримати таке. До того ж, вода? В сараї хоч і було вогко, та не мокро. А ще пил, що покривав тут усе, ще не встиг торкнутися бридкої знахідки.
Подруга стояла під дверима знадвору. Він і не помітив, як та підійшла. Загортаючись у велику на неї (батькову?) стару чоловічу куртку, вся її постать видавала нерішучість і розгубленість. Вона переминалася з ноги на ногу, не наважуючись навіть зайти всередину з холодного дощу. Хіба почувається чужою, нічого тут не знаючи?. (Це ж наче мій дім, а не її...) Стало одразу жагуче соромно за те, що кинув людину у незнайомому місці з чужими людьми, і забув про неї. Так отруйно і нищівно ніяково, зовсім як у дитинстві, коли не мав права на найменшу помилку.
- Там знову... Ота прийшла. Ходімо до хати.
В хаті було захаращено, і також темно і вогко, ніби всюдисущий дощ проникав навіть всередину. Замість нової половини будинку ще стояла тісна дерев’яна веранда-передпокій без опалення, і в цьому приміщенні було щось спільне з тим сараєм – воно нагадувало радше вулицю, аніж людське житло, запахами пилу, піску, фарбованих стін, що влітку розсихаються від сонячного жару, а взимку просякають замерзлою водою. Тут висіли старі куртки, були виставлені меблі, яких здихалися сюди, бо вони не мають вже особливої цінності, невидима печатка занедбаності і тлінності лежала на кожній дрібниці.
У веранді стояла сусідка, займаючи добрячий шмат місця, якого тут і так було небагато. Цепким поглядом зиркала по-хазяйськи навколо, сподіваючись десь сісти, не чекаючи, поки хтось запросить. Анто все одно цього робити не збирався, та й однаково не було, куди.
- Я знаю, це ви вбили мого Сашу! - одразу завела жінка жалібно-обвинувачувальним тоном професійної жебрачки. Її одутловатий стан у полинялій темно-синій фуфайці нагадував мішок.
- Це точно ти, ти ж його ще зі школи не злюбив! – продовжувала голосити та.
Анто мовчав. Його думки текли відсторонено і рівно, як та холодна сіра мряка за вікном. Того «Сашу» він майже не знав, знав, що жили вони навпроти школи, той хлопець був молодшим на пару років, в них не було нічого спільного, вони не вчилися в одному класі, не дружили, і майже не стикалися ніяк взагалі.
А ще хто кого «не злюбив», то це велике питання. Воно, скоріше, навпаки – то Анто розмірено цькували мало не всією школою увесь час, поки він там вчився. Важко сказати, за що саме. По-перше, за те, що він був чужий у цьому маленькому містечку. А по-друге... Він був чужий. Тай було то так давно, що сам Анто звідти вже мало що пам’ятає.
- …ну от всі діти як діти, один ти такий нелюд, вічно вовком дивишся, задумаєш щось зле! Ну за що нам така кара?! От я міліцію покличу. Міліція розбереться. Я на тебе управу знайду, - продовжувала механічно повторювати баба, як заведена. При цьому тишком водила рукою по старому обдертому буфеті, і Анто неприємно здалося, ніби вона намагається щось звідти потягти.
А батьки сиділи десь по кімнатах, байдужі й безучасні, наче давно вже змирилися з тотальною своєю неспроможністю на будь-що вплинути. Не лишалося іншого виходу, окрім як самим з’ясувати, хто підкидає їм ті «докази» і зловісні знаки залякування, тільки самим все знайти і довести. Бо нікому більше не потрібна правда, крім них самих.
Він не пам’ятав, як саме вони опинилися у цьому болоті. Здається, якийсь складний і логічний ланцюжок пошуків і здогадок подруги привів їх сюди, та Анто не міг згадати жодної подробиці. Вони йшли під мостом, по пояс у повільній каламутній буро-зеленій воді, ледве продираючись через сплутані наноси гниючого сміття. Бурелом, упаковки від їжі, що вже взялися плівкою зеленуватого слизу, напів-зтліле брудне ганчір’я. Подруга із запалом розказувала хід своїх думок по їх справі. Все було логічним, послідовним, і не викликало сумнівів. Аж раптом вона запнулася, зупинилась різко, ніби враз зрозумівши щось ключове, обернулась до Анто:
- Вони досі не можуть відшукати тіло. А на отій «кокосовій тарілці», що ти натрапив у сараї, на ній часом не було... Попелу?
І Анто згадав. Так, дійсно, ота сіра субстанція була справді схожа на змоклий попіл. Тим часом подруга щось запримітила у воді.
- Ось. Здається, воно може мати відношення до того, що ми шукаємо!
Вона стала тягти це до берега за собою, Анто підштовхував ззаду, з огидою відкидаючи якісь розтрощені дерев’яні ящики, аж поки з води з-під сміття не показалася сключена, чорна, ніби опалена, рука мерця, і Анто не встиг навіть розкрити рота, щоб попередити подругу, що продовжувала тягти жахливу знахідку, як слідом за рукою спливла голова, що являла собою роздутий слизький череп із зарослими шкірою гулями замість очей. І що б то не було, воно почало повільно підводитись з води прямо на Анто.
Він давно не прокидався посеред ночі від жахіть, та замість крику вийшов ледь чутний здавлений хриплий видих. Вітер тривожно тріпав матерію намету, поряд нерухомо лежали спальники сусідів, і було неясно в темряві, чи є в них хтось. Знизу відчувалося якесь холодне ворушіння, ніби під наметом текла вода, і ось-ось мала просочитися. Невловимо змінилося все навколо, і Анто знав, що почує одразу за поривами вітру, коли спробує прислухатися – зловісний звук, що змушує холонути кров, схожий на рівномірний тріск статики у радіоприймачі, і холод, який відчуває не тіло. Знав, що, як зможе встати, то знайде своїх сусідів мертвими, можливо, мертвими давно. Або ж їх там немає зовсім, а в спальниках - солом’яні опудала і трухляве ганчір’я. Та поворухнутися він не міг;
Він лежав і не міг поворухнутися, а клята вода, здавалося, вже просякла наскрізь до самих кісток. Він уже, наскільки могло дозволити скалічене тіло, відповз від того джерела, та земля все одно ставала вогкою від роси, від тої роз’їдаючої заживо сирості ніде не було порятунку, наспіх зібрана лежанка з жерепу і сухої трави давно вже не захищала ні від холоду, ні від води. А ще був страх. Первісний жах, що вириває душу з тіла і виючими жорнами відчаю розмелює розум. Ніхто, ніхто вже ніколи не прийде, він гарячково прислухався до навколишніх звуків, силячись розібрати хоч щось за вимотуючим ненависним дзюркотом джерела по каменях, і згодом йому починало маритися у тих звуках голодне нишпоріння вовків і ведмедів. Серце скажено калаталося, а очі норовили повискакувати з орбіт, погляд осатаніло метався під набряклими закритими повіками, ніби продовжуючи шукати вихід без огляду на повну безнадійність. Таки ніхто вже не прийде!..
Та що тут, в біса, коїться?! Яка, в дідька, вода, намет ставили на сухий камінь під тонким шаром грунту, там не має бути ніякої води! От чому тут немає Ейна, він би звернув увагу одразу на те, що з цим місцем не так, він би зміг пояснити, він на таких справах добре розуміється... Але Ейна поряд не було, цього разу Анто був разом з сім’єю брата, а вони не помічники тут. Хрещений люд без їх волі взагалі не можна втягувати в таке, та й не вийде. А Ейна хрін затягнеш у горах в намет.
Спокійно. Це всього-навсього сонний параліч. Треба тільки лишатися при тямі і не робити різких рухів, і він згодом пройде сам. Людська оболонка – досить надійний конструкт, там є багато механізмів «захисту від дурня», і, якщо їй не заважати, автоматика незабаром поверне «все, як було», Анто пам’ятав це. (А коли лишатися при тямі і «не робити різких рухів», то навіть головою не сильно дзизнешся при цьому...)
- Тає... – Анто обережно спробував покликати сусідку, коли голос до нього повернувся.
- І ти не спиш?.. – тихо відповіла та.
- Ну його в бердо, такий «сон»... А ти ж чого? Знову холодно?
- Та наче ні... Нараз, в мене грілки у шкарпетках, бо минулої ночі намерзлася.
- А що тоді?
- Не можу. Боюся. Вовки сняться.
Анто потягнувся за телефоном, глянути на годинник. Його сильно і безперервно тіпало, хоча холодно не було. Годинник показував четверту ранку.
- Ну, скоро вже світатиме. Як сонце зійде, то не буде страшно. Та й тепліше, може, яку годину-другу ще й поспиш...
Сам же він спати не міг, тим паче, коли знадвору вже ледь почали заніматися густі вранішні сутінки, заганяючи темряву глибоко у бездонні щілини між камінням.
Анто виліз з намету і непевним кроком, (з кординацією все ще були деякі проблеми, та й тіпало сильно), попрямував в сторону широкої гряди великих каменів, що здималася неподалік самої стіни котла. На шляху трапилась невеличка запруда, де в прозорій воді на дні повільно увивались білі черви. Анто відсахнувсь, мов ужалений, відчувши, як холодна вода тим часом встигла підступно заповзти у черевик. Це були макарони. Всього лиш розмоклі залишки макаронів він сприйняв за червів. Люди мили тут посуд.
Анто вперто дряпався догори, ніби щось тягло його подалі геть з низини. Десь в пустотах під каміннім дзюрчав потічок.
«От же далася їм та «водичка»! Погане місце, Анто зазвичай у таких ставав невдоволеним і роздратованим (ще сильніше, ніж завжди), та ці почуття не могли повідати нічого більш конкретного.
«- Коцьо...»
Це був не голос. Лише «спливаюче перед уявою слово» у череді думок. Та то була не його думка.
- То це ти тут маєшся? – Тихо спитав Анто вголос, намагаючися чеканити особливою ясністю кожне слово.
- Коцьо... Ти ж казав, шо хлопці муть стоєти за Шпицями... Що в таборі оннаково ме хтось вартувати, що візьмеш підмогу і вернешся за мнов...
- Я не Коцьо.
- Варе вже забув, єк кинув мене?.. Пощо казав «будь тут, біля джерела, зможеш хоч пити, буде уже трохи легше»? Ади, не знаєш, єк то воно, єк ніч осіння впаде, довга з плютами, і дниною сірою змінитсе, єк від тої мрєчі одежа просмерділася пліснявою, єк то тут холодно конати, вибавленнє не діждавшис... Сам-один забрав гроші, а мене кинув гнити тут, вовкам! А ну скажи ж, куди пустив уклєті червінці, за єкі ми кров на полонині пролили?
- Я не Коцьо. – Анто повторив знову, - як усе було?
- То було саме перед тим, єк маржину з полонин виганяти чєс; Один панок до отари заїхав, при ньому гроші були. А літо погане видалось, та й ватагу не трафило, йк поробив хтос, збитки нам за те літо сталиси... Не те, шо собі нічо не візьмеш, а й мішєникам не знати, з чого віддавати їхнє, єк то зиму жити? Усі випили надвечір, слово за слово, вийшли з стайні, а тода Коцьо встрелив того панка з пістоля... Гроші ми узєли й укєкли, поки ніхто не схаменувси... Коцьо казав заждати, лиш трохи, поки він візьме підмогу і вернеться... І не прийшов, ніхто не прийшов, бо осінню в гори ніхто не ходить, ніхто не прийде по тебе, ніхто не знайде!
- Ти хіба не бачив з тих пір людей? А тих, що знайшли тіло?
(Чи так і не знайшли?.. – неконтрольована мимовільна думка обдала Анто неприємним холодком).
Замість слів на цей раз постала картина нічної грози. Низьке небо роздирали блискавки, вихоплюючи обриси каміння і нависаючих стін, наче фотоспалахом, запікали на плівці картини, що виходили химерно, неприродньо плоскими. На тлі купи мокрого жерепу блиснуло металом лезо ножа у закляклій білій руці мерця, а потім вдарив грім і Анто сильно хитнуло, ніби він раптовим поривом втратив рівновагу.
- ... самий попіл. Змоклий попіл.
- Чого ти чекаєш тут? Чому не підеш звідси?
- Як то? Я не можу... Чи я б не пішов, як міг би. Мені перебито ноги. Єк холодно і темно, он, видиш, знову дощ збираєтсе, чуєш, єк виє вітер ції стилої ночі?..
- Зараз не ніч, і не осінь. Зараз літо. І тіло тебе вже не держить, не бачиш? Як тебе звати, чоловіче?
- Вірлюк. Петро Вірлюк... – сплелися слова після нетривалого мовчання.
- А мене бачиш?
- Ти не Коцьо...
- Я не Коцьо. А твоя маята на цьому місці має скінчитись. Дивись на мене, Петро Вірлюк, дивись в мої очі і побач в них себе!
В такі моменти потрібні слова приходили самі. Не встигнувши збагнути, Анто звідкись знав, що робити і як, його зазвичай глухий і тихий голос набував небуденної чіткості і сили, проводячи беззаперечну волю живих. Він стояв, спершись спиною на камінь, а розфокусований погляд блукав десь не там, де сизий ранок поступово повертав кольори зеленій траві, жерепу, і жовтим лишайникам.
- В тебе змії на голові! Ти біс!
- Це не змії. (Он же ж дивись ти, як воно може виглядати на цих непевних просторах невтіленого), - І я не біс. Ніч минає. Тепер бачиш?
- Сонце?..
І були в тому одному слові розгубленість і здивування змученої душі, що вже встигла забути денне світло. Небо над Попом Іваном починало рожевіти. В ньому не було ані хмариночки.
- І ти можеш іти.
- Іти... Та куди ж я му йти тепер? До людей не можна. Там вже, ади, вбістали пушкарі, чекають... Одна моя доріженька – стежина крива, до чорних хлопців, вдачі шукати, доки шибениці не не знайду...
Згорблена постать поряд розгулбено бубоніла, наче так і не прийшовши до тями. Анто його не бачив, та й не хотів, але відчуття тої присутності ні з чим не сплутати.
- Смерть тебе вже знайшла. Все вже сталося, гірше навряд чи буде. Нема тут більше ні пушкарів, ні опришків, років 150 уже, як нема, а то й більше. Нема чому вже тебе держати на землі, ти вільний.
- То єк же тепер му бути? Куди його йти, пощо?..
Тут вже Анто розгубився. От чому зараз поряд не було Ейна? Він би знав, як бути, він розуміється на таких речах.
- Не знаю.. («Богу помолися, Він почує, Він не залишить...» - ці слова застрягли в горлі. Чи має він право казати таке?.. Він не ксьондз; Ейн би, скоріш за все, щось подібне і сказав. Ейн теж не ксьондз, та в нього, все йшло до того, були таки якісь справді грунтовні підстави. Анто не мав тої впевненості. Він не ксьондз, та не це головне. Надто добре він знав, як то воно буває інакше). Та, на горе, подумав це надто виразно, бо не міг лишатися незворушним до цієї теми, а різниці між сказаним словом і тим, котре просто зачепить якесь сильне почуття, тут не було, і Вірлюк почув його.
- Ти не біс. Тобі треба було моєї душі, чорнокнижнику?
Останні слова потішили його, Анто подумки посміхнувся, враховуючи те, що з книжками його стосунки складалися не дуже добре. З складними і розумними книжками, звісно.
- Нічого мені від тебе не треба. Іди, куди собі знаєш. Тут у цій багнюці темній точно не варт сидіти.
Холодний камінь під спиною спонукав нові хвилі тремтіння. Якийсь час Анто просто стояв нерухомо і дихав. На нього навалилася втома, увага не концентрувалася, не хотілося нічого.
Чи не повернеться? Може й повернутися. Як знову так заплутає, що геть забуде і загубить себе, тоді може й принести знову на це місце, де душа так довго настраждалася. Анто вкотре пожалкував, що поряд не було Ейна, який би, принаймі, хоч зрозумів.
Нарешті, він змерз настільки, що повернулася його звична легка глибинна роздратованість, усім навколо, собою, і ніби нічим саме, вона й надала сил забратися звідси. Діставшись до початку крутого схилу, вони мало не зіткнулися нос до носа з братом, що зненацька «випірнув» назустріч з-за груди каміння.
- О. А ти це тут за чим?
- За тим, за чим і ти, хіба ні? – весело підморгнув брат, і тільки зараз Анто помітив, що подекуди серед каміння відпочиваючі влаштували стихійну вбиральню. (Кущів тут не було).
«Сумніваюся», - подумав Анто, і лише нервово посміхнувся. Брат, навідміну від нього, обрав інший шлях, здоровий і гармонійний, рівно сяючий золотим, шлях людського щястя. Та й чи взагалі був у нього вибір?.. Іноді Анто закрадалася думка, що все ж був.
- А чого це ти так рано, ще ж наче не час підйому?
- Та чогось усю ніч не міг заснути. І Анне теж.
- То ви вчора на ніч кави напились...
І Анто поліз униз, до табору. Сонце починало золотити кораловим гірські відроги.
Анто вкотре не спалося. І з якого біса б – кілометрів 16 намотали по горах з важкими заплічниками, на кінець дня навіть не було сил на бажання сперечатися з братом, що повів їх ставати табором сюди, бо хотів «поближче до джерела, аби не бігати, як минулого разу, аж через три кичери по воду». «Ну, дійте собі, як знаєте», - роздратовано подумав Анто, йому одразу чимось не сподобався цей котел, та він промовчав, бо, врешті, яка різниця, де саме, -зараз від втоми хотілося лише впасти, і нічого вже не треба до ранку. На втому він списав і підвищену дратівливість, і отупляючий туман у думках, і якесь інстинктивне небажання говорити, щось робити, або якимось іншим чином оголошувати свою присутність. Впасти і не відсвічувати, і швидше б уже скінчився цей муторний вечір, в якому наче з певного моменту щось невловимо пішло не так.
Та сон не йшов, і не тому, що вітер оскаженіло хлябав стінами намета (йому доводилось спати і в набагато гірших умовах). Анто крутився, і все одно було незручно, саме тут і зараз якось особливо відчутно заважали дреди, до яких він ще не встиг, як слід, звикнути, дріб’язкові поверхневі думки виснажуюче перескакували одна на одну у запаленому калейдоскопі, не даючи сконцентруватись на жодній.
Анто шукав щось у сараї батьківського дому. Тут було, як завжди: хаотичні нагромадження давно непотрібних речей дезорієнтували, норовили змусити їх перебирати, і врешті, загубитися серед привидів минулого до повного забуття. Пахло пилом і пліснявою, і він не любив це місце. Та головне – дратуюче темно. Пляма слабкої сірої напівтемряви маячила з прочинених дверей, виділяючи в оточенні самі загальні грубі форми. Зовні було похмуре небо, схоже на ранні осінні сутінки, мляво квасив дощ, із тих, що, бува, як зарядить, то, здається, вже не скінчиться ніколи. Щось мимоходом смикнуло його за якийсь дитячий спогад, і Анто поліз діставати ту річ серед брудних вазонів, пакетів, надбитого посуду і ганчір’я, що раз за разом заважало дістатися потрібного, як раптом на столі за розсохлоюся прялкою в око кинувся незвичний предмет. Це було щось схоже на плоску тарілку, зроблену з половини скорлупи великого горіха, у ній декількалунок-заглибин ближче до краю, наче то мала бути палітра для фарб, але на ній були не фарби. Там лежало невелике димчасто-сіре перо, вигоріла чайна свічка-«таблетка», і змоклі купки якоїсь сірої кашиці. Набір був явно не звідси – батьки складають сюди те, що може колись згодитися у городі або гаражі, застарілі, але цілком функційні речі, а не сміття. Вони б не стали тримати таке. До того ж, вода? В сараї хоч і було вогко, та не мокро. А ще пил, що покривав тут усе, ще не встиг торкнутися бридкої знахідки.
Подруга стояла під дверима знадвору. Він і не помітив, як та підійшла. Загортаючись у велику на неї (батькову?) стару чоловічу куртку, вся її постать видавала нерішучість і розгубленість. Вона переминалася з ноги на ногу, не наважуючись навіть зайти всередину з холодного дощу. Хіба почувається чужою, нічого тут не знаючи?. (Це ж наче мій дім, а не її...) Стало одразу жагуче соромно за те, що кинув людину у незнайомому місці з чужими людьми, і забув про неї. Так отруйно і нищівно ніяково, зовсім як у дитинстві, коли не мав права на найменшу помилку.
- Там знову... Ота прийшла. Ходімо до хати.
В хаті було захаращено, і також темно і вогко, ніби всюдисущий дощ проникав навіть всередину. Замість нової половини будинку ще стояла тісна дерев’яна веранда-передпокій без опалення, і в цьому приміщенні було щось спільне з тим сараєм – воно нагадувало радше вулицю, аніж людське житло, запахами пилу, піску, фарбованих стін, що влітку розсихаються від сонячного жару, а взимку просякають замерзлою водою. Тут висіли старі куртки, були виставлені меблі, яких здихалися сюди, бо вони не мають вже особливої цінності, невидима печатка занедбаності і тлінності лежала на кожній дрібниці.
У веранді стояла сусідка, займаючи добрячий шмат місця, якого тут і так було небагато. Цепким поглядом зиркала по-хазяйськи навколо, сподіваючись десь сісти, не чекаючи, поки хтось запросить. Анто все одно цього робити не збирався, та й однаково не було, куди.
- Я знаю, це ви вбили мого Сашу! - одразу завела жінка жалібно-обвинувачувальним тоном професійної жебрачки. Її одутловатий стан у полинялій темно-синій фуфайці нагадував мішок.
- Це точно ти, ти ж його ще зі школи не злюбив! – продовжувала голосити та.
Анто мовчав. Його думки текли відсторонено і рівно, як та холодна сіра мряка за вікном. Того «Сашу» він майже не знав, знав, що жили вони навпроти школи, той хлопець був молодшим на пару років, в них не було нічого спільного, вони не вчилися в одному класі, не дружили, і майже не стикалися ніяк взагалі.
А ще хто кого «не злюбив», то це велике питання. Воно, скоріше, навпаки – то Анто розмірено цькували мало не всією школою увесь час, поки він там вчився. Важко сказати, за що саме. По-перше, за те, що він був чужий у цьому маленькому містечку. А по-друге... Він був чужий. Тай було то так давно, що сам Анто звідти вже мало що пам’ятає.
- …ну от всі діти як діти, один ти такий нелюд, вічно вовком дивишся, задумаєш щось зле! Ну за що нам така кара?! От я міліцію покличу. Міліція розбереться. Я на тебе управу знайду, - продовжувала механічно повторювати баба, як заведена. При цьому тишком водила рукою по старому обдертому буфеті, і Анто неприємно здалося, ніби вона намагається щось звідти потягти.
А батьки сиділи десь по кімнатах, байдужі й безучасні, наче давно вже змирилися з тотальною своєю неспроможністю на будь-що вплинути. Не лишалося іншого виходу, окрім як самим з’ясувати, хто підкидає їм ті «докази» і зловісні знаки залякування, тільки самим все знайти і довести. Бо нікому більше не потрібна правда, крім них самих.
Він не пам’ятав, як саме вони опинилися у цьому болоті. Здається, якийсь складний і логічний ланцюжок пошуків і здогадок подруги привів їх сюди, та Анто не міг згадати жодної подробиці. Вони йшли під мостом, по пояс у повільній каламутній буро-зеленій воді, ледве продираючись через сплутані наноси гниючого сміття. Бурелом, упаковки від їжі, що вже взялися плівкою зеленуватого слизу, напів-зтліле брудне ганчір’я. Подруга із запалом розказувала хід своїх думок по їх справі. Все було логічним, послідовним, і не викликало сумнівів. Аж раптом вона запнулася, зупинилась різко, ніби враз зрозумівши щось ключове, обернулась до Анто:
- Вони досі не можуть відшукати тіло. А на отій «кокосовій тарілці», що ти натрапив у сараї, на ній часом не було... Попелу?
І Анто згадав. Так, дійсно, ота сіра субстанція була справді схожа на змоклий попіл. Тим часом подруга щось запримітила у воді.
- Ось. Здається, воно може мати відношення до того, що ми шукаємо!
Вона стала тягти це до берега за собою, Анто підштовхував ззаду, з огидою відкидаючи якісь розтрощені дерев’яні ящики, аж поки з води з-під сміття не показалася сключена, чорна, ніби опалена, рука мерця, і Анто не встиг навіть розкрити рота, щоб попередити подругу, що продовжувала тягти жахливу знахідку, як слідом за рукою спливла голова, що являла собою роздутий слизький череп із зарослими шкірою гулями замість очей. І що б то не було, воно почало повільно підводитись з води прямо на Анто.
Він давно не прокидався посеред ночі від жахіть, та замість крику вийшов ледь чутний здавлений хриплий видих. Вітер тривожно тріпав матерію намету, поряд нерухомо лежали спальники сусідів, і було неясно в темряві, чи є в них хтось. Знизу відчувалося якесь холодне ворушіння, ніби під наметом текла вода, і ось-ось мала просочитися. Невловимо змінилося все навколо, і Анто знав, що почує одразу за поривами вітру, коли спробує прислухатися – зловісний звук, що змушує холонути кров, схожий на рівномірний тріск статики у радіоприймачі, і холод, який відчуває не тіло. Знав, що, як зможе встати, то знайде своїх сусідів мертвими, можливо, мертвими давно. Або ж їх там немає зовсім, а в спальниках - солом’яні опудала і трухляве ганчір’я. Та поворухнутися він не міг;
Він лежав і не міг поворухнутися, а клята вода, здавалося, вже просякла наскрізь до самих кісток. Він уже, наскільки могло дозволити скалічене тіло, відповз від того джерела, та земля все одно ставала вогкою від роси, від тої роз’їдаючої заживо сирості ніде не було порятунку, наспіх зібрана лежанка з жерепу і сухої трави давно вже не захищала ні від холоду, ні від води. А ще був страх. Первісний жах, що вириває душу з тіла і виючими жорнами відчаю розмелює розум. Ніхто, ніхто вже ніколи не прийде, він гарячково прислухався до навколишніх звуків, силячись розібрати хоч щось за вимотуючим ненависним дзюркотом джерела по каменях, і згодом йому починало маритися у тих звуках голодне нишпоріння вовків і ведмедів. Серце скажено калаталося, а очі норовили повискакувати з орбіт, погляд осатаніло метався під набряклими закритими повіками, ніби продовжуючи шукати вихід без огляду на повну безнадійність. Таки ніхто вже не прийде!..
Та що тут, в біса, коїться?! Яка, в дідька, вода, намет ставили на сухий камінь під тонким шаром грунту, там не має бути ніякої води! От чому тут немає Ейна, він би звернув увагу одразу на те, що з цим місцем не так, він би зміг пояснити, він на таких справах добре розуміється... Але Ейна поряд не було, цього разу Анто був разом з сім’єю брата, а вони не помічники тут. Хрещений люд без їх волі взагалі не можна втягувати в таке, та й не вийде. А Ейна хрін затягнеш у горах в намет.
Спокійно. Це всього-навсього сонний параліч. Треба тільки лишатися при тямі і не робити різких рухів, і він згодом пройде сам. Людська оболонка – досить надійний конструкт, там є багато механізмів «захисту від дурня», і, якщо їй не заважати, автоматика незабаром поверне «все, як було», Анто пам’ятав це. (А коли лишатися при тямі і «не робити різких рухів», то навіть головою не сильно дзизнешся при цьому...)
- Тає... – Анто обережно спробував покликати сусідку, коли голос до нього повернувся.
- І ти не спиш?.. – тихо відповіла та.
- Ну його в бердо, такий «сон»... А ти ж чого? Знову холодно?
- Та наче ні... Нараз, в мене грілки у шкарпетках, бо минулої ночі намерзлася.
- А що тоді?
- Не можу. Боюся. Вовки сняться.
Анто потягнувся за телефоном, глянути на годинник. Його сильно і безперервно тіпало, хоча холодно не було. Годинник показував четверту ранку.
- Ну, скоро вже світатиме. Як сонце зійде, то не буде страшно. Та й тепліше, може, яку годину-другу ще й поспиш...
Сам же він спати не міг, тим паче, коли знадвору вже ледь почали заніматися густі вранішні сутінки, заганяючи темряву глибоко у бездонні щілини між камінням.
Анто виліз з намету і непевним кроком, (з кординацією все ще були деякі проблеми, та й тіпало сильно), попрямував в сторону широкої гряди великих каменів, що здималася неподалік самої стіни котла. На шляху трапилась невеличка запруда, де в прозорій воді на дні повільно увивались білі черви. Анто відсахнувсь, мов ужалений, відчувши, як холодна вода тим часом встигла підступно заповзти у черевик. Це були макарони. Всього лиш розмоклі залишки макаронів він сприйняв за червів. Люди мили тут посуд.
Анто вперто дряпався догори, ніби щось тягло його подалі геть з низини. Десь в пустотах під каміннім дзюрчав потічок.
«От же далася їм та «водичка»! Погане місце, Анто зазвичай у таких ставав невдоволеним і роздратованим (ще сильніше, ніж завжди), та ці почуття не могли повідати нічого більш конкретного.
«- Коцьо...»
Це був не голос. Лише «спливаюче перед уявою слово» у череді думок. Та то була не його думка.
- То це ти тут маєшся? – Тихо спитав Анто вголос, намагаючися чеканити особливою ясністю кожне слово.
- Коцьо... Ти ж казав, шо хлопці муть стоєти за Шпицями... Що в таборі оннаково ме хтось вартувати, що візьмеш підмогу і вернешся за мнов...
- Я не Коцьо.
- Варе вже забув, єк кинув мене?.. Пощо казав «будь тут, біля джерела, зможеш хоч пити, буде уже трохи легше»? Ади, не знаєш, єк то воно, єк ніч осіння впаде, довга з плютами, і дниною сірою змінитсе, єк від тої мрєчі одежа просмерділася пліснявою, єк то тут холодно конати, вибавленнє не діждавшис... Сам-один забрав гроші, а мене кинув гнити тут, вовкам! А ну скажи ж, куди пустив уклєті червінці, за єкі ми кров на полонині пролили?
- Я не Коцьо. – Анто повторив знову, - як усе було?
- То було саме перед тим, єк маржину з полонин виганяти чєс; Один панок до отари заїхав, при ньому гроші були. А літо погане видалось, та й ватагу не трафило, йк поробив хтос, збитки нам за те літо сталиси... Не те, шо собі нічо не візьмеш, а й мішєникам не знати, з чого віддавати їхнє, єк то зиму жити? Усі випили надвечір, слово за слово, вийшли з стайні, а тода Коцьо встрелив того панка з пістоля... Гроші ми узєли й укєкли, поки ніхто не схаменувси... Коцьо казав заждати, лиш трохи, поки він візьме підмогу і вернеться... І не прийшов, ніхто не прийшов, бо осінню в гори ніхто не ходить, ніхто не прийде по тебе, ніхто не знайде!
- Ти хіба не бачив з тих пір людей? А тих, що знайшли тіло?
(Чи так і не знайшли?.. – неконтрольована мимовільна думка обдала Анто неприємним холодком).
Замість слів на цей раз постала картина нічної грози. Низьке небо роздирали блискавки, вихоплюючи обриси каміння і нависаючих стін, наче фотоспалахом, запікали на плівці картини, що виходили химерно, неприродньо плоскими. На тлі купи мокрого жерепу блиснуло металом лезо ножа у закляклій білій руці мерця, а потім вдарив грім і Анто сильно хитнуло, ніби він раптовим поривом втратив рівновагу.
- ... самий попіл. Змоклий попіл.
- Чого ти чекаєш тут? Чому не підеш звідси?
- Як то? Я не можу... Чи я б не пішов, як міг би. Мені перебито ноги. Єк холодно і темно, он, видиш, знову дощ збираєтсе, чуєш, єк виє вітер ції стилої ночі?..
- Зараз не ніч, і не осінь. Зараз літо. І тіло тебе вже не держить, не бачиш? Як тебе звати, чоловіче?
- Вірлюк. Петро Вірлюк... – сплелися слова після нетривалого мовчання.
- А мене бачиш?
- Ти не Коцьо...
- Я не Коцьо. А твоя маята на цьому місці має скінчитись. Дивись на мене, Петро Вірлюк, дивись в мої очі і побач в них себе!
В такі моменти потрібні слова приходили самі. Не встигнувши збагнути, Анто звідкись знав, що робити і як, його зазвичай глухий і тихий голос набував небуденної чіткості і сили, проводячи беззаперечну волю живих. Він стояв, спершись спиною на камінь, а розфокусований погляд блукав десь не там, де сизий ранок поступово повертав кольори зеленій траві, жерепу, і жовтим лишайникам.
- В тебе змії на голові! Ти біс!
- Це не змії. (Он же ж дивись ти, як воно може виглядати на цих непевних просторах невтіленого), - І я не біс. Ніч минає. Тепер бачиш?
- Сонце?..
І були в тому одному слові розгубленість і здивування змученої душі, що вже встигла забути денне світло. Небо над Попом Іваном починало рожевіти. В ньому не було ані хмариночки.
- І ти можеш іти.
- Іти... Та куди ж я му йти тепер? До людей не можна. Там вже, ади, вбістали пушкарі, чекають... Одна моя доріженька – стежина крива, до чорних хлопців, вдачі шукати, доки шибениці не не знайду...
Згорблена постать поряд розгулбено бубоніла, наче так і не прийшовши до тями. Анто його не бачив, та й не хотів, але відчуття тої присутності ні з чим не сплутати.
- Смерть тебе вже знайшла. Все вже сталося, гірше навряд чи буде. Нема тут більше ні пушкарів, ні опришків, років 150 уже, як нема, а то й більше. Нема чому вже тебе держати на землі, ти вільний.
- То єк же тепер му бути? Куди його йти, пощо?..
Тут вже Анто розгубився. От чому зараз поряд не було Ейна? Він би знав, як бути, він розуміється на таких речах.
- Не знаю.. («Богу помолися, Він почує, Він не залишить...» - ці слова застрягли в горлі. Чи має він право казати таке?.. Він не ксьондз; Ейн би, скоріш за все, щось подібне і сказав. Ейн теж не ксьондз, та в нього, все йшло до того, були таки якісь справді грунтовні підстави. Анто не мав тої впевненості. Він не ксьондз, та не це головне. Надто добре він знав, як то воно буває інакше). Та, на горе, подумав це надто виразно, бо не міг лишатися незворушним до цієї теми, а різниці між сказаним словом і тим, котре просто зачепить якесь сильне почуття, тут не було, і Вірлюк почув його.
- Ти не біс. Тобі треба було моєї душі, чорнокнижнику?
Останні слова потішили його, Анто подумки посміхнувся, враховуючи те, що з книжками його стосунки складалися не дуже добре. З складними і розумними книжками, звісно.
- Нічого мені від тебе не треба. Іди, куди собі знаєш. Тут у цій багнюці темній точно не варт сидіти.
Холодний камінь під спиною спонукав нові хвилі тремтіння. Якийсь час Анто просто стояв нерухомо і дихав. На нього навалилася втома, увага не концентрувалася, не хотілося нічого.
Чи не повернеться? Може й повернутися. Як знову так заплутає, що геть забуде і загубить себе, тоді може й принести знову на це місце, де душа так довго настраждалася. Анто вкотре пожалкував, що поряд не було Ейна, який би, принаймі, хоч зрозумів.
Нарешті, він змерз настільки, що повернулася його звична легка глибинна роздратованість, усім навколо, собою, і ніби нічим саме, вона й надала сил забратися звідси. Діставшись до початку крутого схилу, вони мало не зіткнулися нос до носа з братом, що зненацька «випірнув» назустріч з-за груди каміння.
- О. А ти це тут за чим?
- За тим, за чим і ти, хіба ні? – весело підморгнув брат, і тільки зараз Анто помітив, що подекуди серед каміння відпочиваючі влаштували стихійну вбиральню. (Кущів тут не було).
«Сумніваюся», - подумав Анто, і лише нервово посміхнувся. Брат, навідміну від нього, обрав інший шлях, здоровий і гармонійний, рівно сяючий золотим, шлях людського щястя. Та й чи взагалі був у нього вибір?.. Іноді Анто закрадалася думка, що все ж був.
- А чого це ти так рано, ще ж наче не час підйому?
- Та чогось усю ніч не міг заснути. І Анне теж.
- То ви вчора на ніч кави напились...
І Анто поліз униз, до табору. Сонце починало золотити кораловим гірські відроги.
