2015-12-16 12:42![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
082008_032017
082008_032017Що маю сказати о нім? Снилася якась каламуть, тужлива і безпросвітна. Як і ці тотальні всепоглинаючі низькі хмари, наче небо зачинене на переоблік. В «inclusive» сніданок можна взяти каву, вона тут смачна. А капучіно і всілякі латте не роблять, нема такого в меню, при чому повсюдно. Напевне, кава з молоком – недостатньо суворо для карпатських туристів. По подвір’ю бігають коти, вони тут якісь дрібні і круглі. Адміністратор замахується ціпком погнати одного з них. «- Ну що ви, ми ж тільки-но встигли його... полюбити!» - розважливо окликає його У. з балкону, у своїй привабливій манері «привітності по Карнегі», адміністратор тушується.
Нарешті гори. На популярних, маркованих і заходжених стежках навколо відомого озера Синевір не зустріти жодної живої душі. Ні екскурсії, ані місцевого, лише ми, почорніле пріле листя, соковитий мох, мокрий сніг. Полинялі інфостенди з тваринами, що тут водяться, часті їх сліди на снігу. Іноді з передсутінкового мороку вималюється замизканий багном «ланцюжок» великого вепру чи п’ятипалі розсипи, залишені зграєю вовків. Дуже тепло, холод не відчувається навіть там, де вище, і сніг уже не підтає. І тихо. Стовідсоткова вологість у смерековому лісі поглинає звуки, заспокоює оманливою безпекою, так би й впав, згорнувшись клубком, і заснув тут навіки. Застиглі краплі води на ялинових гілках можна об’їдати як ягоди, разом з молодою глицею, і нема кому навіть кинути допитливий погляд мимохідь. Бо нема тут нікого, мертвий сезон. Хіба що он двоє чорних з білими грудками білок нервово намотують кола по стовбуру смереки у нерухомій тиші сплячого лісу.
Сам Синевір такий же темний і сплячий, як і все довкола. Його скувала тонка сіра крига, і він здається набагато меншим, ніж на фото. Кажуть, що вода його не проста, вона змиває геть усе зайве, і, навіть, якщо нею змочити застарілу пляму, що нічим не виводиться, то й вона зникне. У. тягне на ту кригу, наче магнітом. То так стане, то сяк, то сфотографувати його на ній попросить.
Легіні-полярники
Найближча гора зветься Озерна, або «Морське Око», ще одна «заїжджена» назва у цих краях. З вершини, як стверджують, чарівний вид на озеро, звідки воно виглядає схожим на око. Забігаючи наперед – сьогодні з неї не буде видно нічого далі найближчої смереки, повний trueЪ Carpatian blackmetall.
Хотів колись "поблукати по горах у тумані, наче на краю світу"? На!
У. та В. сміються - скільки разів вони вже тут бували, а сюди не доходили. «Найкоротший і найпопсовіший маршрут, куди він від нас подінеться, завжди встигнемо». Не дійдуть і цього разу – десь метрів через 100 підйому серед лісу постає вкрита туманом полонина, інший її край губиться у хмарі. З одинокою вівчарською хаткою. Хоча ні, не поодинокою – он з туману виплила ще одна така ж поряд. Оце – «колиба», показую У. та В.
В ній старий гуцул рубає дрова, розмовляючи телефоном, до мене долітають шматки фраз, зокрема «...най би господь на ня насрав!»
Я в захваті від цього місцевого світосприйняття.
«...І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.
— А йк уже став великий, мали го жєнити — тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.
Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивитси вгору — а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.
Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают — а писати вже ніде. То дідько по-шевськи — зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько посилувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…
Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства....»(с) Гнат Хоткевич
Чути цвірінькання, над головою проноситься зграйка якихось дрібних пташок, схожих на ластівок. Так дивно бачити їх у цьому обволікаючому білому похмурому мовчанні на краю світу. А ще рідких комарів і малесеньких павучків у снігу.
У. та В. подивилися на тонку непевну стежечку по снігу, що губиться у молочній каламуті, і сказали, що далі вони нікуди не підуть. Ну а ми з С. підемо.
Перед останнім крутим підйомом в мене вже наскрізь мокрі чоботи і сильно хитає, а перед очима гауссова метушня напівпрозорих «мух» на тлі білого снігу. Та на якісь пару хвилин з-за хмарної завіси з’являється клаптик чистого неба, і сонце запалює зачарованим перламутровим сяйвом туман і сніг. Одразу ж приходить смс – у мене з’являється мобільний зв’язок, нижче покриття нема. «Чуєш, ми на вірному шляху!!.» - кричу я С., що вже встиг просунутися далі, і з новою силою кидаюсь у замети. Дійсно, до хребта лишалось якихось метрів 50, а там в нагороду цілих хвилин 10 сонця і того потойбічного, неземного перламутру. І кінець протоптаної стежки біля поодинокого дрючка, що стирчить і напевне, щось означає. Наближалися сутінки, час вертати. А то я б і далі пішов.
Спускатися набагато швидше, ніж підніматися. Бо спускатися можна на сраці.
- Можу поставити 50 грушовиці на те, що до нашого повернення вони вже будуть у шинку.
- Можу поставити стільки ж на те, що У. таки «пірне» під ту кригу.
І таки пірнув, і знайшов підтвердження легенді про воду з Синевіра і плями. Клей, яким був підлатаний його чобіт, десь дівся після того. Нічого зайвого.
Темніє. Речі розвішані по батареях сушитись, я ставлю в умивальник велику металеву кружку і канонічним «спіральним» кип’ятильником грію воду на швидкорозчинну дешеву локшину. Бо там єдина розетка, якою зручно користуватись – всі інші заховані за ліжка так, що їх тільки генокрадам діставати.
В будинках із зрубу добра акустика. У. та В. з нудьги епатують нечисленних сусідів. С., бідолашний, з нудьги сідає писати свою багатостраждальну дисертацію. Раптом з гучним вибухом злітає кришка з закатаної банки бринзи. На поверсі по коридору літають кажани, С. бере рушника і йде їх ловить, потім дбайливо видворяє на балкон. Все одно С. більше нема чим зайнятись.
Нарешті гори. На популярних, маркованих і заходжених стежках навколо відомого озера Синевір не зустріти жодної живої душі. Ні екскурсії, ані місцевого, лише ми, почорніле пріле листя, соковитий мох, мокрий сніг. Полинялі інфостенди з тваринами, що тут водяться, часті їх сліди на снігу. Іноді з передсутінкового мороку вималюється замизканий багном «ланцюжок» великого вепру чи п’ятипалі розсипи, залишені зграєю вовків. Дуже тепло, холод не відчувається навіть там, де вище, і сніг уже не підтає. І тихо. Стовідсоткова вологість у смерековому лісі поглинає звуки, заспокоює оманливою безпекою, так би й впав, згорнувшись клубком, і заснув тут навіки. Застиглі краплі води на ялинових гілках можна об’їдати як ягоди, разом з молодою глицею, і нема кому навіть кинути допитливий погляд мимохідь. Бо нема тут нікого, мертвий сезон. Хіба що он двоє чорних з білими грудками білок нервово намотують кола по стовбуру смереки у нерухомій тиші сплячого лісу.
Сам Синевір такий же темний і сплячий, як і все довкола. Його скувала тонка сіра крига, і він здається набагато меншим, ніж на фото. Кажуть, що вода його не проста, вона змиває геть усе зайве, і, навіть, якщо нею змочити застарілу пляму, що нічим не виводиться, то й вона зникне. У. тягне на ту кригу, наче магнітом. То так стане, то сяк, то сфотографувати його на ній попросить.
Легіні-полярники
Найближча гора зветься Озерна, або «Морське Око», ще одна «заїжджена» назва у цих краях. З вершини, як стверджують, чарівний вид на озеро, звідки воно виглядає схожим на око. Забігаючи наперед – сьогодні з неї не буде видно нічого далі найближчої смереки, повний trueЪ Carpatian blackmetall.
Хотів колись "поблукати по горах у тумані, наче на краю світу"? На!
У. та В. сміються - скільки разів вони вже тут бували, а сюди не доходили. «Найкоротший і найпопсовіший маршрут, куди він від нас подінеться, завжди встигнемо». Не дійдуть і цього разу – десь метрів через 100 підйому серед лісу постає вкрита туманом полонина, інший її край губиться у хмарі. З одинокою вівчарською хаткою. Хоча ні, не поодинокою – он з туману виплила ще одна така ж поряд. Оце – «колиба», показую У. та В.
В ній старий гуцул рубає дрова, розмовляючи телефоном, до мене долітають шматки фраз, зокрема «...най би господь на ня насрав!»
Я в захваті від цього місцевого світосприйняття.
«...І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.
— А йк уже став великий, мали го жєнити — тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.
Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивитси вгору — а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.
Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают — а писати вже ніде. То дідько по-шевськи — зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько посилувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…
Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства....»(с) Гнат Хоткевич
Чути цвірінькання, над головою проноситься зграйка якихось дрібних пташок, схожих на ластівок. Так дивно бачити їх у цьому обволікаючому білому похмурому мовчанні на краю світу. А ще рідких комарів і малесеньких павучків у снігу.
У. та В. подивилися на тонку непевну стежечку по снігу, що губиться у молочній каламуті, і сказали, що далі вони нікуди не підуть. Ну а ми з С. підемо.
Перед останнім крутим підйомом в мене вже наскрізь мокрі чоботи і сильно хитає, а перед очима гауссова метушня напівпрозорих «мух» на тлі білого снігу. Та на якісь пару хвилин з-за хмарної завіси з’являється клаптик чистого неба, і сонце запалює зачарованим перламутровим сяйвом туман і сніг. Одразу ж приходить смс – у мене з’являється мобільний зв’язок, нижче покриття нема. «Чуєш, ми на вірному шляху!!.» - кричу я С., що вже встиг просунутися далі, і з новою силою кидаюсь у замети. Дійсно, до хребта лишалось якихось метрів 50, а там в нагороду цілих хвилин 10 сонця і того потойбічного, неземного перламутру. І кінець протоптаної стежки біля поодинокого дрючка, що стирчить і напевне, щось означає. Наближалися сутінки, час вертати. А то я б і далі пішов.
Спускатися набагато швидше, ніж підніматися. Бо спускатися можна на сраці.
- Можу поставити 50 грушовиці на те, що до нашого повернення вони вже будуть у шинку.
- Можу поставити стільки ж на те, що У. таки «пірне» під ту кригу.
І таки пірнув, і знайшов підтвердження легенді про воду з Синевіра і плями. Клей, яким був підлатаний його чобіт, десь дівся після того. Нічого зайвого.
Темніє. Речі розвішані по батареях сушитись, я ставлю в умивальник велику металеву кружку і канонічним «спіральним» кип’ятильником грію воду на швидкорозчинну дешеву локшину. Бо там єдина розетка, якою зручно користуватись – всі інші заховані за ліжка так, що їх тільки генокрадам діставати.
В будинках із зрубу добра акустика. У. та В. з нудьги епатують нечисленних сусідів. С., бідолашний, з нудьги сідає писати свою багатостраждальну дисертацію. Раптом з гучним вибухом злітає кришка з закатаної банки бринзи. На поверсі по коридору літають кажани, С. бере рушника і йде їх ловить, потім дбайливо видворяє на балкон. Все одно С. більше нема чим зайнятись.
◾ Tags:
