082008_032017 ◾ ◾ Синевір. "Відпочити, як люди".

Цього разу ніяких наметів, швидкорозчинних макаронів, смердючого плацкарту і невизначеності завтрашнього дня. Натомість «all inclusive», більярд, wi-fi (ооо, за це можна на багато що закрити очі!), мощені доріжки, дерев`яні котеджі, кальян-сауна-форель-на-грилі, словом, «нормальний відпочинок для нормальних людей», такого досвіду в мене ще не було. Ну от, тепер буде.

День від`їзду, що мені є сказати про нього? Усі мої речі, включаючи кофр з дзеркалкою і ноут, щільненько влізли в 30 літрів. «Аскетизм 80го рівня», особливо поряд з трьома повними, карл, туристичними, 60 – 70 л заплічниками супутників. Чого вони туди понапхали в готель на 5 днів – аж цікаво. І трохи моторошно.

Наше купе з номером VIII. Ave Dominus Nox!

За законами жанру «старі пердуни їдуть у Карпати на курорт ~~лікувати одне місце~~» в поїзді годиться несамовито шарудіти фольгою, у яку загорнуті бутерброди, жерти смердючу на пів-вагона ковбасу і обов’язково варені яйця. За виключенням смердючої ковбаси, у С. все це є. Хазяйська дитина… Правда, з 4х яєць два виявляються недовареними, та я, на диво, витяг «нормальне».
Добре в поїзді не буває. Навіть коли це не плацкарт, а купе. Пекло і дихати нічим від скаженої спеки та пилу, ні читати, ні навіть думати, неможливо, заснути теж. Десь над головою щось найогиднішим чином скрипить. Щось глибоко всередині конструкції обшивки і полиць, куди навіть не дістанешся, аби заткнути оті ненависні звуки папірцем.

День перший, що маю сказати про нього?
На зупинці у Воловці похмурого темного ранку пасуться кури, п’ють гнилу воду з каламутних калюж. Два півні намагаються чубитись одне з одним, та через сітчастий паркан особливо не поб’єшся. Шалено хочеться кави, кави у Воловці у 7-30 недільного ранку ніде нема.
На вулицях тихо, майже пуста маршрутка («ніхто не стоїть» - це по міркам регіонального карпатського транспорту «майже пуста». Серйозно). В салон, хитаючись, вповзає п’яне рило і матюкається; Далі вилазить назовні, чіпляється до пергідрольної тітоньки. Тітонька щось пояснює рилу, доброзичливо і спокійно. Мабуть, що так робити не варто і це не гарно, та слів я не чую. Рило вповзає знову, воно затикається і вже лише сопе, та смердить перегаром на всю маршрутку.
На автостанції у Межигір’ї теж можна знімати кіно у жанрі «після людей». Єдина чергова працівниця повідомляє, що туди, куди нам треба, громадського транспорту не буде, та співчутливо телефонує комусь і цікавиться, чи зможе «дядя Коля» забрати чотирьох пасажирів, коли буде їхати тут повз опівдні, і докинути до найближчого села. «Опівдні» це через дві години. А «від найближчого села» до нашої локації ще 14 км. «Тлін, занепад, декаданс», і навіть гори здаються сонними, втомленими та непривітними.

Поміж темних ялин тонкий шар мокрого снігу, брудне низьке небо втілюється у сіру ожеледицю розбитих доріг. Таксист безперервно меле язиком; Я міг би знати, хто де живе, хто яку «колибу» тримає, скільки він сам заробляє, скільки з цього йде на ремонт авто і податки, і які підараси всякі на тракторах, що податків не сплачують, хоча паливо їм обходиться дешевше; А також чималий шматок його особистої сімейної історії і ворох бородатих гуцульських анекдотів, в основному про гроші. Якби я то запам’ятав, та мої енграми, жалібно пискнувши, видали kernel panic вже на половині цього потоку даних, тому в пам’яті лишились чомусь дві речі:
…
-… то на чому ж це він так піднявся? (Хтось з нас питає про одного з власників ось уже другого новенького готельно-ресторанного комплексу)
- Ну як-я? Як і много хто тут, - ліс краде!

І друга – про нещодавній паводок. Як вони вкотре звідкись їхали з дружиною, і на підтопленій узбережній галявині поліетиленовим пакетом ловили форель, яку потоком позносило сюди з гір.

В пафосний готель заселення о 14й, дві години треба десь діти. Ну шо, ходімо жерти, в «колибу». І, можливо, там, нарешті, буде кава.
До речі. «Колибою» на цьому, гм, «соціальному прошарку»?, називають скоріш «шинок» - заклад «у місцевому колориті» з великим облаштованим вогнищем посеред круглої зали. Там живий вогонь і дрова, гуцульська кухня, жахлива музика з матюкальника (Найтрешовіша попса, тільки україномовна). І візуальне оздоблення, від якого тягне найчорнішим чином напитися. Яскраві «кислотні» вишивки на стінах, різьба по дереву, розсохлі музичні інструменти упереміш з дешевими пластиковими китайськими соняшниками, шкурами тварин та їх запиленими нещасними опудалами, якісь захмарні, хтонічні, феноменально депресивні понти, «опудало місцевого колориту», таке ж безглузде, як ті борсуки та пугачі з скляними очима. Божевільний калейдоскоп речей, позбавлених справжнього значення і кинутих розсипом абияк. Оце тут втюхують за «колибу». А я ж звик, що «колиба» - це маленька літня хатинка на полонині для вівчарів, строго функціональна, де немає місця зайвому. І коли вже там висять вовчі шкури або вепрів, то це обумовлена невблаганною необхідністю, і тільки нею, одна особиста перемога одного мисливця, і він така ж частина цієї суворої дикої природи, як і звір. Але опудала пугачів?! О, мій глузд, все – тлін…

А в пафосному готелі стіни із зрубу, в покоях пахне ялівцем і білосніжні рушники. Одна з небагатьох приємних речей «цивілізованого відпочинку», яку моя пошкоджена поколіннями ніщебродства свідомість виявилась спроможна сприйняти. Чомусь. Всі інші блага (і незрозумілі надмірності) побутового комфорту на кшталт відсутності протягів, іржі на сантехніці, наявності підлоги з підігрівом, не «совкового» інтер’єру і т.д., на момент присутності не сприймаються, наче то воно все несправжнє або не з тобою, і лише згодом, коли вже в минулому, врешті, з подивом доходить розуміння, що так, воно в моєму житті таке було, он, навіть на фото є. А білосніжні рушнички якось «обійшли систему», ги.

Нас поселяють у трьохмісний номер замість двомісного. Все тому, що я, знахабнівши, попросив роздільні спальні місця. Ну а в них все одно більше половини вільних номерів, мертвий сезон такий мертвий.
- А можна пароль від wi-fi, - питаю на ресепшні.
- Можна, але інтернету нема, паводком пошкоджено магістраль.
Ну от і моя вдача виразно помахала слизькою лапкою, а я так сподівався, пер ноут, який займає пів-заплічника…
Болить голова. Чи то через безсонну ніч, чи виснажливу дорогу, чи розчарування відсутністю інтернету, морок, тлін, і все разом.

Панорама з балкону.

Я в Карпатах, та поки ще не зрозумів цього. Як з тими бісовими підлогами з підігрівом і «включеними» сніданками в кафе – «воно ніби і є, а ніби і ні». Чи несправжнє, чи не з тобою.
Мої любі Карпати.