082008_032017 ◾ ◾ День п’ятий. Мряка.

В нас «завелися» сусіди – хтось заїхав у номер за стіною. Звукоізоляції тут, треба сказати, ніякої – чутно все, про що вони говорять, чутно їх телевізор, хоча вони його вмикають і не досить гучно. Люди бояться тиші. А ще більше вони бояться «відстати від життя». Телебачення дає ілюзію причетності до ритму пульсу великого світу.
Найближчі сусіди У. та В. попросили їх переселити, не витримали, бідолашні. Розлякали їх таки. Бо У. та В. теж бояться тиші, але телебачення їм замало.
Це, власне, наш останній день тут, увесь завтрашній пройде в дорозі. Звична погода повернулася, вогкий пронизливий вітер несе дрібний мокрий сніг, і знову темно.

Вирішуємо пройтися по дорозі вверх за течією, подивитися, куди вона веде. Бо крайня точка, куди ходить транспорт з району – це тут, де ми, а дорога ще далі є. Через кілометри півтора-два на безлісих пологих частинах схилів завидніли ще якісь хати. Виявилось село, з назвою «Свобода».
Вздовж річки пустіють загони для отар, плями чистого снігу на яскраво-зеленій підмерзлій траві, маленькі пухнасті гаджучата, яких так би й заняньчив в обіймах, та вони ж колючі насправді.

У., В., та С. кидають каміння у замерзлі калюжі та розбивають кригу. У мене навіть не виникає бажання долучитися, бо вони десь далеко, наче за невловимою завісою. Я один тут, і інший, могутній ритм поглинає мене, заколисує й розчиняє у довколишній темній симфонії біло-зеленого, за розміреним клекотом води по каменях, це важке, гранітне мовчання Карпат під снігом з сірого неба. Як це воно – «жити на підвищеному ISO» - ну от і якось так – теж.